Сильні духом: історії херсонського опору

Автор: Херсонська Центральна бібліотека для дітей | Музей херсонського опору

І тому саме історії сильних духом херсонців ми збираємо і розповідаємо передусім. Ось кілька з них. Прості історії звичайних людей.

Сергій Павлюк | Моя історія опору

Коли почалася війна, то в мене навіть й думки не було щоб виїздити з Херсона. Перше, що я зробив - це перевіз свою сім ю з квартири на нашу недобудовану невеличку дачу. Вважав, що такбуде безпечніше. Позаклеювали скотчем вікна, і всі жили в одній кімнаті – п’ятеро дітей з дружиною.

25 лютого пішов і записався у Муніципальну варту. Але патрулював лише одну ніч, там менісказали щоб більше не ходив, бо я здоровий, бородатий, патлатий – людей лякаю. Тож зайнявся гуманітарною допомогою.

З 27 лютого я почав стрімити щоб показати всім, що Херсон – це Україна. Тоді точилися сильні бої у передмісті – селищі Антонівка, але окупанти обстрілювали й саме місто. Так, 1 березня один снаряд упав недалеко від мене – метрів за 200. Там була водонапірна вежа та автомобільний парк водоканалу. Почалася пожежа і ми з сусідом побігли допомагати гасити її. А другий снаряд поцілив у порожню цистерну від палива. І все це – не далеко від нашого будиночка. Так я зрозумів, що тут ніде не сховаєшся. 2 березня загарбники вже їздили по місту танками, псуючи наші дороги. З березня я знову вийшов пострімити та продемонструвати всім, що у місті майорять українські прапори. Показував людям театр Куліша, центр міста, потім підійшов до стели «Героїв Небесної сотні», а там лежав на підлозі наш прапор. Я хотів його підняти та повісити, але з Будинку офіцерів, що навпроти, вийшов москаль і сказав мені щоб я забирався звідти. Я запитав: «А прапор забрати можна?». Той сказав щоб забирав та йшов геть. Так я мав свій прапор, з яким потім виходив на мітинги. Всі свої зйомки виставляв у Фейсбуці. А ще щовечора вів вечірню казку, виходив у прямий етер зі словами: «Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчата», – і розказував про всі події у місті. Тоді я й не знав, що багато людей були її глядачами.

Олена Маляренко | Моя історія війни

У дитинстві я боялася собак, а батько вчив мене: «Звірі нутром відчувають запах страху і кидаються на нажахану людину, тому боятися не можна – це провокує напад». До чого це я? До того, що для мене найстрашніше у війні та окупації саме страх. І найважливіше – подолати його.

Ти раптом починаєш боятися людей. Звичайних людей, які ще кілька років тому приїздили до нас, як туристи з близького закордону, казали, як їм подобається наш край, наш народ, наші пісні, наша кухня і таке інше. А тепер вони ходять зі зброєю по наших вулицях, говорять, що люблять і рятують нас, але насправді погрожують і ненавидять. І щоб не видати себе, не стати їхньою жертвою, потрібно приховувати: думки, почуття, переконання і страх. Бо страх провокує агресію. Все, як у батькових уроках з дитинства.

Звісно, можна утекти від «собак». А можна й сховатися – не виходити з дому, зачинитися, замовкнути, впасти в анабіоз до часу звільнення, поки не зміниться ситуація. Та чи не втрачу я так свою особистість? Свою країну? Як жити, не вміючи воювати?

Я раптом зрозуміла одну просту річ: українці пережили не одну окупацію та навалу, не одну імперію, нам нема чого боятися, ми непереможні. Головне – залишатися вірними собі. І мистецтво, в цьому розумінні, стало способом перемогти страх і не зрадити.

З перших днів війни я писала вірші та нотатки про те, що відбувається. Розміщувала їх у соціальних мережах на українських і навіть російських сайтах і не зупинилася в окупації. Потім давала коментарі для українських та європейських ЗМІ, чесно розповідаючи те, що бачу і знаю. Зрозуміли таку мою «хоробрість» не всі. Мені у відповідь на публікації одні почали писати: «Зупинися, ти наражаєшся на небезпеку!», інші: «Ти провокатор! русня тобі дозволяє це постити, щоби виявляти в коментах патріотів», писали й заклики: «Виїжджай, не залишайся там! Чи тобі какая разніца?. Було боляче від того, що свої не вірять у здатність херсонців не зрадити під тиском обставин. Мені, нам своє болить. Якби ці люди знали, що мені в окупованому Херсоні замовляють вишиванки, що я розвозила людям ті вишиті футболки з написом «Я люблю Україну», то, мабуть, сильно здивувалися б. Хоча ці вишивання не можуть зрівнятися і близько із мужністю тих, хто виходив на мітинги протягом березня 2022 року. Ось де справжня хоробрість!

Взагалі, окупаційний період став не просто тестом на своїх і чужих. Він, як будь-який стрес, став несподівано плідним творчим періодом. Зокрема, почала писатися нова книга гумористичних оповідань «Жизель і мир». Її фрагменти, особливо про річпорт та блокпости, читали люди на вулицях одне одному вголос поки у нас був інтернет. І це була найвища винагорода мені як авторові. Знаєте, чому? Тому що ми не боялися. А там де нема страху, нема і поразки.

А потім справжнім подарунком стала несподівана підтримка з інших міст України. Так, разом з Оксаною Коваленко, бардом із Мукачева, ми зробили декілька пісень на мої вірші – «Окупація» одна з них. Андрій Шпак із Дніпра зробив відео на мої вірші.

Спільно зі Світланою Мацютою ми почали робити сумочки. Я вишивала на них картини Марії Примаченко, а вона перетворювала їх на зручні жіночі аксесуари. Разом із фотохудожником Ігорем Івершенем ми зробили в окупованому Херсоні дві патріотичні фотосесії – влітку та восени. Планувалося зробити світлини дівчат із моїми вишивками, але росіяни «закрутили гайки» і дівчата не наважилися. Так я сама опинилася вперше в житті у ролі фотомоделі. Цими фото у вишиванках і в традиційному хусткуванні, з дукачами та намистом, зі стрічками в кольорах прапора, ми хотіли показати незламність і нескореність Херсона. Ними я ділилася на своїх сторінках у соціальних мережах.

Мені пощастило не стати жертвою російського терору. Хоча до мене приходили один раз для перевірки документів і ще раз з обшуком. Але – сталося диво: «візитери» задивилися на мій донецький диплом (а я закінчила у 2003 році Донецький національний університет). У нас почалася розмова про життя, культуру, історію. Ми несподівано мирно посперечавшись і розпрощалися. Сподіваюся, що якесь зерно сумніву у голови моїх відвідувачів було посіяне.

Більш неприємну розмову я мала із росіянами та колаборантами через спроби не допустити їх до Станіславської бібліотеки, яку я на той момент очолювала. Вони там спочатку влаштували бурятську нічліжку, а потім, за свідченнями місцевих жителів, і катівню. Мені не вдалося врятувати ні книги, ні документи закладу – і це найбільша для мене прикрість. Коли в листопаді 2022 року, після звільнення правобережної частини Херсонщини, я приїхала з волонтерами у бібліотеку для перевірки її стану, то жахнулася – бруд, вибиті вікна, розграбоване майно, а унікальною колекцією рушників місцевих майстринь перев’язували рани. Для перевірки сейфа нам довелося викликати саперів. Прибрали ми тільки три кімнати з чотирьох, але винесли з них дюжину величезних мішків сміття - ось такі реалії.

Зараз Херсонщина щодня піддається жорстоким обстрілам. Херсон, у якому я живу, здригається від вибухів, руйнуються прекрасні будинки, яким понад 240 років. Але ми не боїмося. Ми зустрічаємося, читаємо вірші, малюємо, вишиваємо - ми живемо. Жити попри все, зберігаючи гідність, це теж мистецтво, яке ми опановуємо щодня!